Жінка була змушена сама копати могилу чоловікові: подробиці

Аня Варава у лютому 2022 року власноруч викопала могилу на городі для свого чоловіка Ярослава. За день до цього в село Левковичі на Чернігівщині зайшли російські військові. Того ж вечора вони розстріляли 34-річного Ярослава Вараву та трьох його друзів.

Тіло чоловіка Аня знайшла в центрі села. Поховати його довелося самій, бо зробити це більше не було кому. Про пережиту втрату жінка розповіла Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

За словами Ані, спершу вона намагалася додзвонитися до чоловіка, але він не відповідав. Жінка подумала, що в нього розрядився телефон. Згодом їй зателефонувала кума й сказала, що з Ярославом щось сталося. Коли Аня вийшла в центр села, побачила там чоловіка. Вона не могла повірити в його смерть, плакала й перевіряла пульс. Жінка згадує, що Ярослав помер із посмішкою на обличчі, ніби просто спав.

Найбільше тоді вона хотіла захистити сина Святослава. Аня не дозволила дитині побачити понівечене тіло батька й лише сказала, що його вбили, аби не травмувати сина ще сильніше.

Святослав розповів, що мама повідомила йому про смерть батька. За його словами, у тата стріляли в спину з гвинтівки. У перші дні після загибелі Ярослав снився синові — у снах він усміхався.

Смерть Ярослава стала важким ударом і для його хворого батька. Після пережитого стресу свекра Ані паралізувало. Згодом він помер, бо під час окупації не зміг відновитися через нестачу ліків.

Пізніше родина пережила ще одне випробування — ворожий обстріл пошкодив їхній будинок. За словами Ані, у помешканні зірвало половину покрівлі, а в кімнаті, де вони спали, вибило пластикове вікно. Залишатися на ніч у будинку вже було неможливо, тому жінка із сином перейшла жити до свекрухи.

Через два дні після цього їхню оселю пограбували російські військові. Аня згадує, що вони відкрили замок і винесли гітару чоловіка, колонку та всі її срібні прикраси.

Низка втрат і пережитих потрясінь сильно вплинула на стан жінки. В Ані стався психологічний зрив, почалися панічні атаки. Вона звернулася по допомогу до психолога, коли зрозуміла, що її стан погано позначається на дитині.

Жінка пригадує, як син одного разу сказав їй, що страждає, коли вона плаче. Після цього Аня намагалася триматися й не плакати при ньому. Вона каже, що не зламалася, досі вірить у дива та любить сміятися. Після початку війни Аня також розкрилася у творчості — видала книгу, а нині збирає кошти на друк другої.

Нове захоплення стало для неї способом вижити після пережитого й зібрати себе заново, щоб бути для сина хорошим прикладом.

Найбільш емоційним моментом для Ані та Святослава стало звільнення Чернігівщини від російських окупантів. Після цього вони змогли гідно перепоховати Ярослава на цвинтарі.

Тепер Аня знаходить у собі сили говорити про свій біль і втрату. Вона прагне, щоб воєнні злочинці, які зруйнували її життя та забрали найближчих людей, отримали справедливе покарання.